Кисличка
Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка.
А як туди насіннячко потрапило — ніхто не знає. Може, вітер заніс, може, пташка принесла, може, та сама дівчинка або її братик їли яблука і викинули насіння.
Я думаю, що так і було: певне, братик їв, а дівчинка заплакала, що їй він не дав.
Як уже там не трапилось, а почала рости в лісовій гущавині кисличка.
Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона гірка. Та й сама вона навіть не догадувалась.
По весні вкривались її гілочки легким свіжим листям — кисличка дихала ним щосили — росла та міцніла. Влітку розросталися вередливі кущі терну, широка папороть, у лісі ставало вогко і темно від густої зелені, і тільки вершечки дерев бачили блакитне небо. Тут, де росла кисличка, було так затишно і глухо, що пташки не боялися мостити свої гнізда і співати пісні.
Раз прилетіла весела пташка, сіла на кисличку і сказала:
— А я бачила такі точнісінько деревця, як ти, такі точнісінько. Тільки на них висять рожеві солодкі яблука. Я клювала. Чому на тобі нема таких яблучок? Я б з охотою і зараз поклювала.
Кисличка засоромилась і сказала:
— Я не знаю.
Навколо росли великі задумливі лини, ясени, клени. Вони прислухалися, що там цвірінчить пташка.
— Так,— сказала пахуча липа,— тобі вже час цвісти — весною вкрийся цвітом, а восени щось виросте, може, й справді якісь яблучка.
— Добре,— усміхнулась кисличка,— у мене теж будуть яблучка, тоді прилітайте, пташки!
І така весела стала вона відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавої липи. Восени листя облетіло, але це було і не боляче, і не страшно. Стало так холодно, що захотілося спати. Вона й дрімала цілу зиму під снігом. Дрімала і мріяла: от вкриється вона цвітом, от достигнуть яблука, і буде вона найкращим деревом у лісі.
Ні, ніхто не зрадів так весні, як тоненька, молоденька кисличка. На ній виросли такі рожево-білі ніжні квіти, що навіть бджоли здивувалися, а старий жук загудів багатозначно: джу-джу-джу. Правда, він, крім того джу-джу-джу, нічого ніколи не гудів, але все ж таки це щось значило.
Кисличка дуже берегла свої квіти, навіть на вітер сердилась:
— Лети собі стороною,— благала вона,— не зривай моїх квітів — тобі це жарти, а мені яблучка.
А коли летіла хмарка вгорі — вона і тій кричала:
— Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене! Ти розлийся теплим дощем та напій мене!
І хмарки розливались теплим дощем, а вітер ласкаво віяв коло неї. І всі дерева, хоч і підсміювалися з кислички, та любили її.
Якось вранці побачили всі на ній маленькі, кругленькі яблучка.
Кисличка стояла горда, весела, привітна.
Прилетіла її знайома пташка.
— А,— каже,— і на тобі вже яблучка! Ну покуштуємо!
Клюнула раз, другий — і повернула дзьобик. Їй не хотілося казати неприємностей, але яблучка були такі кислі, такі гіркі! Вона трошки покрутилася на гілках і полетіла геть.
Кисличка здивувалася, але нічого не сказала. І липа, і ясен, хоч і бачили це,— теж нічого не сказали.
З лук додому летіли золоті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки, жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кислиці і покуштували їх. Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташка, а сказали.
— Ну, на таких не затримаєшся!
Хотіла спитати їх кисличка — чому? Та ніяково, соромно було.
Добре, що пішов дощик і ніхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче.
А після дощу з кущів повилазили гриби. Кумедні такі, товсті гриби. Тільки-но повилазили, а так дивилися на всіх, ніби вони споконвіку тут, особливо товстий гриб під червоною шапкою з білими крапочками.
Незабаром після дощу прибігли в ліс діти збирати гриби. По всіх закутках нишпорили вони, і кожен з них набрав повен кошик. Тільки того товстого гриба з червоною шапкою і білими крапочками, хоч усі бачили,— ніхто не схотів рвати.
А одна дівчинка набрала грибів більше за всіх і йшла далі та далі, аж поки не забрела в таку дику гущавину, куди піхто з дітей не заглядав, і побачила там кисличку.
— У всіх будуть тільки грибки, а в мене й яблучка! — зраділа вона. Потрусила кисличку і схопила одне яблучко. Та тільки вкусила — зразу скривилась.
— Ой, яке гірке та погане! — сказала дівчинка й кинула яблучко.— Чого це воно таке?
— Через тебе! Через тебе! — застукотів старий дятел, що працював на ясені. Та дівчинка його, звичайно, не зрозуміла, а побігла собі далі.
Кисличка зовсім засумувала і вже не ховала свого суму. Вона голосно зітхала і жалілась на свою долю.
От пташки співають — і всім весело робиться на серці. Он квіти цвітуть і всім очі веселять, а її яблучка хто тільки покуштує — скривиться і одвернеться.
— Пхе! — сказав товстий гриб у червоній шапці з білими крапочками.— Від мене навіть вмирають, але я з того не плачу.
То справді був гриб мухомор, і ніяка мушка, звичайно, до нього не тільки в гості не прилітала, а навіть не віталася з ним, коли летіла мимо.
— Подумаєш, горе! Краще самій усіх їсти,— підтримала його і товста, жирна гусінь. Вона завжди прикидалася доброю бабусею і так тихенько та лагідненько лізла на дерева, а насправді була ненажерливою шкідницею.
— Навіщо тоді їй рости, коли від неї нікому не солодко? — спокійно сказала лісова миша. Вона однаково не могла покуштувати яблучок, бо вони росли високо, і їй було байдуже до кислички.
— Справді, навіщо тоді мені рости? — прошепотіла кисличка і, простягнувши вгору гілки, почала благати: — Хмари, побийте мене краще градом! Сонце, спали мене! Вітре, зламай мене! Адже не знаю я, навіщо мені рости такою гіркою та поганою, що навіть горобці не летять до мене. Навіть гусінь не їсть мого листя. Невже я навіки лишуся такою?
Так плакала й зітхала бідна кисличка, і дуже стало шкода її і ласкавій липі, і пустуну вітрові, і працьовитому дятлові.
— Треба сказати дідові, що живе в блакитній хатці,— мовив дятел, шукаючи в корі черв’ячків.— Уже не перший рік я працюю в нього, і, на мою думку, він усе може. Тільки я не смію відірватися від роботи: він доручив мені почистити дерева.
— Треба швидше сказати дідові, що живе в блакитній хатці,— заговорила липа,— він уже давно живе тут. Він ще тоді був з довгою бородою, коли я вперше визирнула з землі, а тепер його борода дістає аж до полуничок у траві. Він, звичайно, все знає, але я не можу простягти до нього своїх віт, щоб сказати.
— Він мій приятель,— засміявся вітер.— Я зірву лист з кислички і понесу до нього.
І вітер підхопив зелений лист і полетів з ним так швидко, що враз усі дерева повернули за ним гілки в один бік.
— Ш-ш-ш! Я спішу! Не заважайте! — шумів вітер по дорозі, бо він завжди любив пошуміти і до діла, і без діла.— Я спішу! Я спішу!
Блакитна хатка стояла на краю лісу. Там жив старий-старий дідусь, що доглядав ліс і невеличкий садок коло своєї хатки. Він так добре знав усіх у лісі, що навіть міг з ким завгодно розмовляти. От і зараз сидів на призьбі і розмовляв з бджолами по-бджолиному, з жуками — по-жучиному, з мурашками — по-мурашиному.
Розказували йому, як день провели, казали, що спокійно все в лісі, що всі щасливі.
— Ні, ні, діду! — раптом налетів вітер.— Не все спокійно, не всі щасливі.
І вітер розповів, як виросла в лісі кисличка, як прилетіла пташка і наговорила про якісь там яблучка і як тепер через ті яблучка кисличка плаче. Замислився добрий дідусь. Не любив він, щоб у його лісі хтось плакав.
— Добре,— сказав він,— я щось надумаю.
І вітер швидко полетів заспокоїти кисличку.
Ходив дід по лісі, ходив та думав. Що йому й справді зробити з кисличкою? Питав він усіх пташок, де ростуть солодкі яблучка. Та далеко це було, не дійшов би старий.
Так і літо минуло, і вже поповзла до діда всяка комашня та дрібні тваринки прощатися з ним на зиму.
Пташки, відлітаючи, зупинялися над хатою, щоб на прощання погомоніти з дідом. Цього року він наказував кожній пташці:
— Принеси мені з теплих країв гілочку з солодкої яблуні, подивлюсь, які там яблуні.
І пташки кивали голівками і обіцяли.
Останнім пролетів сивий птах. Йому було вже багато-багато років, і він подумав, що; напевне, це вже востаннє летить він у таку далеку подорож. Він летів, і два внуки — веселі птахи з молодими, міцними крилами — підтримували його.
— А, старий! — закричав йому дід з блакитної хатки.— І ти летиш! Сидів би зі мною на печі — було б тобі і тут тепло.
— Ні,— усміхнувся старий птах,— я чув, що ти наказував малим, та тільки я знаю найкраще в світі чарівне дерево, що росте в сонячній країні. Я сам принесу тобі гілочку з нього.
Відлетіли птахи. Стало холодно. І хоч кисличка тепер мало відрізнялася від інших дерев, бо всі стояли без листя, але навіть черв’яки, проповзаючи повз неї, казали:
— А, це та гірка кислиця!
І вона шепотіла:
— Хоч би мені замерзнути!
І навіть дятел і липа мовчали. Бо що могли вони сказати на цю гірку правду?
Але це почув дідусь, що ходив по лісі, оглядаючи, як влаштувалися всі на зиму. Йому дуже шкода стало кислички.
— Я візьму тебе до себе,— сказав він.— У мене тобі буде тепло і хороше.
Він викопав її з корінням, переніс у свій садок, посадив у пухку землю. Мов маленьку дитинку, укрив її стовбур знизу, щоб не замерзла, і говорив тихо-тихо. Це тільки старі вміють так тихо ворушити губами:
— Спи, кисличко! Хай тобі добре буде!
І кисличка заснула. Коли погано, здавалось їй, краще вже спати і ні про що не думати.
А весною пташки прилетіли.
— Добридень, дідусю! — закричала перша.
— Добридень, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я так поспішала!.. Я забула, не сердься на мене.
— Здрастуй, дідусю! — закричала друга пташка.
— Здрастуй, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю! Я шукала, шукала такої гілочки, та не знайшла. Не сердься на мене!
— Привіт, дідусю! — закричала третя пташка.
— Привіт, мала! — закивав головою дідусь.— А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я несла гілочку, та повіяв чужий вітер на морі і я впустила її. Не сердься на мене!
І так летіло багато пташок, але ніхто не приніс гілочки: та забула, та не знайшла, та загубила. Але вони були такі щасливі, побачивши рідні ліси, що, хоч дідусеві було сумно, він не міг на них сердитися.
Раптом він помітив: два дужі молоді птахи несуть у своїх дзьобах по гілочці. І хоч побачив старий гілочки, та не стало йому весело.
— А де ж ваш дід? Чому не донесли ви його до мене? — спитав він зажурено.
— Він летів уже назад,— сказали птахи,— він сам хотів віддати тобі гілочки, та на морі знялася страшна буря, і він зовсім знесилився. Ми все ж таки донесли його до острова і поклали на високій скелі, де стоїть маяк. Той маяк і нам, перелітним птахам, показує шлях.
— А оце він передав тобі гілочки. Ох, як важко було їх донести! — сказав старший онук.— Я несу тобі гілочку з найсолодшого дерева для кислички, а мій брат — гілочку золотої квітки для твого садка,— він прислав тобі в подарунок.
— Ні,— сказав молодший брат,— ти переплутав. То я несу гілочку з найсолодшого дерева, а ти — з золотої квітки.
— Та що це ти! — заперечив старший.— Хіба не мені він дав першому?
Вони довго сперечались — і ні дід, ні птахи врешті не знали, де ж гілочка найсолодшого дерева і де гілочка золотої квітки.
Дідусь сів на призьбі її зажурився. Загинув його старий товариш. Стільки перетерпіли його молоді внуки — і однаково даремно.
— Чого ти сумуєш, діду? — раптом почув він голос кислички.— Невже ніхто нічого не приніс для мене?
Дід усміхнувся їй. Він вирішив краще обманути кисличку — однаково вона тепер засохне з туги.
— Ні, кисличко, таки принесли гілочки з найсолодшого в світі дерева! — сказав він.
— Ой, дай мені швидше їх,— зашепотіла кисличка.— Хай я почую, які вони чудові, може, хоч на хвилинку стане мені солодко.
Кисличка навіть не зітхнула, і тільки гілля трохи затремтіло, коли дідусь гострим ножем розрізав стовбур кислички і вклав туди дві гілочки.
«Бідна кисличка,— подумав він,— що воно буде?»
Минув рік. До дідуся в садок прибігла дівчинка. Прибігла і зупинилась. Проти хатки щось блищало, сяяло, променилось. Дівчинка скрикнула. На пишному стрункому деревці висіли золоті яблучка — безліч золотих яблучок. Над ними літали бджоли, метелик, маленькі веселі пташки.
— Ах, яка яблунька! — прошепотіла дівчинка.— Мабуть, вона народилася, коли всі сміялись.
Оксана Іваненко
СОРОКИ
Що робити Галочці чорненькій, щоб їй не хотілося на уроках розмовляти з Галочкою біленькою?
Скільки разів на день їм Олена Пилипівна каже:
- Татарська й Хижнякова! Не розмовляйте!
- Ну, давай мовчати!- каже Галочка біленька, і вони починають уважно писати: «Наша кішка Мура». Уважно-уважно кожну літеру виводять, Галочка чорненька навіть язика трошки висуне.
Раптом Галочка біленька шепоче:
- А знаєш, наша кішка привела кошенят, гарненькі такі кошенятка, одно попелясте, а друге руденьке.
- А наш Джойка вчора в садку вирив яму, побачив там черв'яка і хотів його відкопати,- також пошепки відповідає Галочка чорненька, і літера *а» вже вилазить у неї за лінійки.
- А в нас...- продовжує Галочка біленька.
- Татарська й Хижнякова, не розмовляйте!- знову каже Олена Пилипівна.
На другому уроці Олена Пилипівна розповідає про пташок: які відлітають, які лишаються.
- Останніми відлітають журавлі...- каже вона.
- А в мого дяді,- шепоче Галочка Хижнякова, - є живий журавель, такий кумедний, довгоногий.
- А в моєї тьоті,- не може втриматися Галочка Татарська,- є галка, жива приручена галка.
- Що ви там, цокотухи!- вже трошки сердито каже Олена Пилипівна.
- Ні, ні, ми нічого,- швидко говорить Галочка. - Галка тільки мені сказала, що в її дяді є живий журавель, а я сказала, що в моєї тьоті є жива галка.
- Ох, ви в мене дві галки,- похитала головою Олена Пилипівна. - Прямо не галки, а дві сороки! Все шу-шу-шу, шу-шу-шу.
От Галочка й задумалася. Що б їй зробити, щоб менше на уроках розмовляти?
Увечері вона підсіла до дідуся. З дідусем вона дружить, і коли що серйозне, треба обов'язково в дідуся спитати. Але зараз дідусь зайнятий. Він читає газети, а коли читає, то дуже не любить, щоб йому заважали. Все-таки Галочка питає:
- Дідусю, що б його зробити, щоб менше балакати? А дідусь сміється й каже:
- Замочок на язичок повісити!
Галочка надула губки й відійшла, а потім уявила - так собі, як у казці: а коли справді замочок - ідеш, а він теліпається. Фу, як противно! Тут якраз забігла тьотя Ліда. Вона завжди як вітер і завжди на хвилинку.
- Добривечір, дорогі! Дідусю, чи є у вас чистий папір? Вовка написав обіцянку тримати всі книжки й зошити, як новенькі. Подумайте, мій нечепура Вовка - і таке обіцяє!
Схопила папір, поцілувала Галочку і втекла.
Галочка звела брівки, зовсім як дідусь, коли він говорить про щось серйозне, і подумала: «Я теж напишу сама собі обіцянку не розмовляти на уроках». Але враз брівки безнадійно опустились. Якщо Галочка біленька почне шепотіти щось цікаве, як тут їй не зашепотіти?.. Тут Галочка не витримала й вибігла в коридор до телефону:
- Це квартира Хижнякових? Покличте, будь ласка, Галочку, це я, Галочка Татарська. Галка, це ти? - закричала вона так, що з сусідніх дверей виглянула Інна Петрівна і сердито зауважила:
- Скільки разів уже казали, щоб діти не підходили до телефону!
Але Галочка заговорила швидко-швидко, міцно схопивши обома руками трубку:
- Це ти винна, що я все розмовляю! Як я? А хто про кішку почав? А хто про театр? Тепер я хотіла написати обіцянку, а ти однаково забалакаєш. Подивимося, хто перший! Що? Кажи голосніше. Разом? Ну, так ти прийди, і ми вдвох напишемо! Швидше! Та ні, ще пів на восьму! Ну, так швидше, а то я сама мовчатиму!
Через десять хвилин Галочка біленька, ставши на пальчики і витягнувши руку, дзвонила тричі в квартиру Татарських, але втретє дзвоник не встиг пролунати, бо Галочка Татарська вже відчиняла двері і тягла подругу в кімнату до столу.
Вони ще трошки пошушукалися, посперечалися, але дійшли згоди.
- Ти пиши, ти краще пишеш,- сказала Галочка чорненька, і Галочка біленька, почуваючи всю відповідальність такої справи, старанно почала виводити на білому аркуші паперу:
«Хто кого перемовчить на всіх уроках і на читанні, тому премія, а хто перший забалакає - той програв.
Галочка Хижнякова.
Галочка Татарська».
Олена Пилипівна ніяк не може зрозуміти, в чім справа - обидві сороки мовчать на всіх уроках, як води в рот набрали.
От вона розповідає, як живе верблюд у жаркій пустині. Галочці чорненькій дуже хочеться розповісти, як вона каталася на верблюді в зоопарку, але вона прикушує язичок і мовчить: «Ні, справді, було б легше, коли б якийсь замочок висів, а то - ну, сам язик балакати починає».
У вікно видно - летить літак. Галочці біленькій хочеться розповісти, що її двоюрідний брат - льотчик. Вона зиркає на сусідку, але одвертається і мовчить. Ох, як важко мовчати!
Ще на письмових уроках нічого - там пишеш і вся захоплюєшся літерами або цифрами. А от коли читання...
Дуже важко було перші дні А далі ще важче. Нарешті, субота - і останній урок.
Це був урок каліграфії.
Галя і Галя старанно виводили літери. І раптом обидві побачили у Курянчика на парті свій папірець з обіцянкою не розмовляти про свої справи на уроках. Але, крім їхньої обіцянки, на папірці тепер ще намальовано було дві дівчинки з довгими-довгими язиками і підписано було: «ДВІ СОРОКИ».
- Подивись! Подивись!- прошепотіли разом обидві Галки, подивилися одна на одну і обидві... заплакали.
- Ти перша сказала!
- Ні, ти перша!
- Це через того вредного Курянчика!- вже голосно схлипували вони.
- Дівчатка, що з вами?- підійшла до них схвильована Олена Пилипівна.
Дівчата, перебиваючи одна одну, розповіли, в чім справа.
- Ну, заспокойтесь! - сказала Олена Пилипівна. - Я справді помітила, що ви дуже добре стали сидіти, і писати без клякс, і помилок менше робите. Ви обидві виграли,- це вже Курянчик винний, що підвів вас.
Курянчику було соромно, бо з дівчаток ніхто не сміявся, а на нього діти розсердилися.
Галочки йшли з школи дуже веселі.
- Яку ж тобі премію дати?- спитала Галочка біленька.
- Яку хочеш,- скромно відповіла Галочка чорненька. - А тобі?
- І ти - яку хочеш.
- Знаєш,- сказала Галочка чорненька,- я тобі намалюю на пам'ять квіти для твого червоного куточка. Тобі ж мої подобаються!
- А я для твого Мишка виплету таку ж шапочку, як у моєї ляльки Радусі.
ОКСАНА ІВАНЕНКО
ІЗ ЗБІРКИ «ЛІСОВІ КАЗКИ»
КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА
Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі.
— Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, — казала молоденька чижиха. -- Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших діток.
— Не хвилюйся, моя мила, — наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому здавалося, що в усьому лісі нема такої красуні, як вона. — Я все зроблю гаразд! — І вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
— Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко піде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так і мої тато і мама робили.
— Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухі прутики, мох, павутиння, гусінь, різний пух з рослин. Якось він навіть полетів далеко за ліс, де паслась отара, і приніс трохи овечої вовни. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням, викладаючи його всередині пухом, вовною та м'яким листячком, їй не потрібно було розкішного великого житла — адже вона була зовсім невеличкою пташкою, своїм гніздом вона дуже тішилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі.
Навпроти ялинки жила білокора красуня-берізка, і на її гілці іволга підвісила своє гніздечко — легенький кошичок.
Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят, коли вони вилупляться. Деякі плели гнізда в траві, на самісінькій землі.
«Принаймні діти не випадуть», — казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним гніздечком, особливо його входом посередині — маленьким і непомітним.
Чижиха навіть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гніздо її чижикові більше, ніж їхнє власне. Але чижик сказав щиро:
— Мені все-таки найдужче подобається наше!
Скоро в гнізді з'явилося п'ять яєчок, біло-зеленкуватих, з брунатними цяточками і рисками, і чижиха сіла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Він приносив дружині їсти, він співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба «освіжити ся», тоді сам він сідав швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.
Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх дражнила:
— Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо літати!
— Нам ніколи! Нам ніколи! — цвірінчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят!
— Була охота! — сміялася зозуля. — Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші з ними морочаться!
«Яка легковажна ця зозуля», — подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє пір'ячко над п'ятьма крихітними яєчками.
Та й раді ж були батько і мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали розколюватися і одна по одній висувалися маленькі сіруваті голівки.
— Вітаю з дочкою! — мовила чижиха-мати.
— Дуже радий! — засміявся чижик-тато.
— Вітаю з другою! — сказала мати знову.
— Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше!
— От ще й третя! —- Приймаю й цю!
— Четверта теж дочка!
— Нічого, мила, — заспокоїв чижиху чижик. — Якщо вони всі будуть такі, як ти, — це дуже добре.
Нарешті заворушилося п'яте яєчко.
— Пік! Пік! — почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький дзьобик і враз розкрився, і вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки, ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. — Пік! Пік!
— Синок! Синок! — закричала мати.
— Та це ж чудесно! — зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам — чотирьом дочкам і п'ятому синочку.
З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили своїм діткам то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні, особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав:
— Пік! Пік!
— Зараз, Пік! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий кумедний, цей синок Пік!
Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі! їм здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пік.
Та недовго було те щастя. Вже настав час учити їх літати, як трапилася страшна подія у їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби розсердилося на весь світ. Сонце, тепле і ясне, кудись зникло, і страшний гуркіт залунав навколо.
— Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боїмося!
— Тримайтесь щільніше! — сказала мати. — Сидіть спокійно, я коло вас.
— А де ж тато? — запищав Пік. — Де наш тато?
Тато-чижик ще зранку полетів по насіння далеко, аж за березовий гай.
— Він повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дітки, він повернеться.
Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. Дерева обурено зашуміли, загомоніли:
— Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій?
Але вітер не вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу.
— А де ж наш тато? — не заспокоювалися Пік і його сестрички.
— Він повернеться! Він повернеться! — повторювала мама. Раптом блискавка прорізала темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі полинули на землю.
Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура ялини.
Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.
— Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усіх пташиних сил.
«Тільки б тато був живий і повернувся», — думала вона, міцніше притуляючи до себе пташенят.
— Ббух! — з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним зі стогоном зломилася берізка.
— Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипіла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди, пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею дерева валялися тут і там; ніби скошена, полягла пшениця, багато квітів не могли навіть голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс!
— А де ж тато? — спитав Пік.
— Він ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже він залетів далеко і там, мабуть, перебув грозу.
Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій. Пташки, що мешкали на сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали:
— Бідна чижиха! Бідна чижиха! їй не впоратися самій. Стільки дітей!
І тільки стара ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!
І що було робити бідній чижисі, як не триматися? Адже треба було годувати діток, вчити їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки.
В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом, і їм було легше, а вона була сама, і до того ж така маленька!
З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це краяло її маленьке пташине серце. Тоді чижиха сідала на краєчок гнізда, і, хоч їй було дуже сумно, вона теж намагалася весело співати і в своїх пісеньках завжди розповідала дітям, що тато літає десь за гаєм. Він нагледів там багато гусені і різної комашні, і він рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов'язково повернеться. Діти цьому вірили, особливо маленький чижик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та безжурно і знати, що все-таки десь літає їхній тато, як і в усіх пташенят.
Вона сама вчила їх літати і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і підбадьорювала, як могла.
— Як це добре — літати! — радів маленький Пік. А він вдався таким веселим, непосидючим, до всього цікавим, і тільки-но вивчився трохи літати, як почав гасати по всьому лісі. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всі знали, що то справа маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав з-під дзьоба у старших різний лісовий харч.
Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би, що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, при ємний голосок і що, незважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласкаво пригортається під материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув.
Він все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики, шматочками і тому поки що мав дуже смішний вигляд.
— Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною?
— Ні! — твердо відповіла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима. Чижиха вже знала це. Вона пам'ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та з матір'ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона сама з своїми чотирма дочками і п'ятим синком Піком.
Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже на зиму взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з'єднувалися у великі зграї. У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі пташки — щиглики, чечітки, снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів.
— Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути.
Пік обіцяв слухатись її, але тільки-но вилітали пташки на простір, він почував стільки сили у своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він, перекидаючись на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, і з інших його витівок, та всі сусіди завжди починали похитувати докірливо дзьобиками й казати:
— Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголови ще й ліс не бачив!
Коли б хто міг його спинити!
А мати тільки думала:
— Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав.
На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди.
— Дивись! Чиж! Живий ще!
Хлопці принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують різних пташок.
Та вони й до крамниці не донесли. їх зупинив якийсь дядько.
— Що ви несете, хлопці?
— Чижика.
— А чи це справді чиж? А може, горобець? — засміявся дядько. — Може, ви його пофарбували?
Хлопці теж засміялися.
— Правда, чиж. Купіть, він співатиме.
Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато — і щиглі, і синички, і снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і чижика.
Але цей дядько ще дуже любив дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, то побачив, як школярі з їхнього двору гуля ють у м'яча, а між ними бігає один маленький хлопчик, задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товарист во. Все ж таки хлопчикові пощастило підбити ніжкою м'яча, і він був страшенно задоволений, але старші закричали:
— Іди собі, не заважай нам!
Хлопчик образився і гірко заплакав.
— Іди, Андрійку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже приємно, і він сказав:
— Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай.
— Як? Назовсім? — здивувався хлопчик.
— Назовсім!
— Мамо! Мамо! — кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи в кімнату. — Дядько Сашко назовсім подарував мені чижика!
Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями — чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним.
— Андрійка впізнати не можна, — дивувалася мати, — то всі в дворі на нього скаржилися, а тепер він увесь день зайнятий з цим чижиком.
Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:
Чижик-пижик,
Де ти був?
А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що, може, якось звільниться з-за ґрат. До Андрійка він, звичайно, звик і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо.
Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце в нього просто розривалося. Він думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пік? І чи не забули вони про нього? І він співав голосно, ніби вони могли почути його спів. А люди казали:
— Який веселий чижик! Весь час співає!
А чижиха зі своїми пташенятами справді переживала скрут ні часи. Уся зграя знайомих пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс, не схожий на їхній рідний — густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір — де якісь крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були неперебірливі: адже в такі короткі дні взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж від холоду. І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко, що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та крихти хліба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й сама починала клювати.
— От бачите, як добре! — підбадьорювала вона їх. — Хіба нам багато треба! От ми і взимку ситі. А вже ж колись прийде весна, і буде зовсім добре. І тато повернеться, — додавала вона за звичкою, але їй вірив лише маленький синок Пік.
Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку,так і тепер сталося: зашуміли струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі.
— Пік! Пік! — кричав і гукав чижик у клітці. — Де ти, Пік? — І він бився крильцями об ґрати.
Андрійко раптом замислився.
— Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилося і страшно за чижика.
— А що як він не знає, куди летіти, і заблукає? А може, він розучився літати? Мамо, хай він прилітає до нас ночувати!
Мама всміхнулась і сказала:
— Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй.
Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.
Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: «До побачення! Прилітай ночувати!», як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів зразу за той високий будинок, що на розі, а потім через ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав-співав:
— Де ви, мої дітки? Де моя дружина, де мій маленький Пік?
І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає.
— Пік! Пік! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик.
Чижиха від здивування тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім закричала на весь ліс:
— Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
— Мій тато повернувся! — кричав і стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав показувати всі свої витівки на гілочках ялини — і тато не сердився на нього, як чужі пташки, а був просто в захопленні.
— Наш тато повернувся! — закричали всі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як їхня мама.
— Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! — рипіла задоволено ялина.
І всі пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вітали щасливу родину і щиро хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже всім завжди хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала:
Ку-ку,
Ку-ку!
Я сама
На віку.
їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чо тири дочки і такий чудовий синок Пік.
Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього своїй родині. Та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок та про дітей і вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.
Оксана Іваненко
СОНЕЧКО
Казка
І все це почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:
Сонечко, сонечко,
Визирни в віконечко!
Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок і треба було прокидатись. От сонечко і вилізло із своєї квартири, з-під осики, розплющило свої очі і побачило зразу дуже багато.
Одразу подивилося на свого далекого родича, а воно світило та сміялося, і не з віконечка, а просто з неба.
Потім подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лепетали не вгаваючи з вітром. Потім оглянуло рідну осику. Це ж йому було найзручніше — і сонечко затремтіло. І осика тремтіла, і сонечко тремтіло. Осика — тому, що вона завжди тремтить, сонечко — від здивування. Воно не пізнало рідної гілки, під пахвою якої спало.
— Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? Ти думаєш — це красиво? —спитало воно.
— Ах-х,— затремтіла осика,— хіба це я вирішила, хіба я хотіла цієї краси? Я тепер загину, зовсім загину...
— Чому загинеш? — перелякалося сонечко.
— Зі мною буде те саме, що і з моєю старшою сестричкою,— зітхала осика.— Спочатку в неї листя було покручене, потім пожовкло, і їй вже нічим було дихати! Зовсім нічим дихати!
— Та ти скажи до ладу,— просило сонечко,— і не тремти так, а то я можу впасти.
— Це все за мою гостинність,— продовжувала осика. — Восени я всім дала притулок — і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Ти ж знаєш, сонечко, я нікого не гнала. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. Вони їдять моє листя, і я нічого не можу зробити, нічого не можу зробити!
Тут вона так затремтіла, що сльози-росинки, як з двадцяти похилених чайничків, полилися з гілок вниз.
Сонечко дуже розчулилося і справді побачило, що дрібні-дрібні зелені комашки лазять по листі доброї осики і безсоромно їдять його.
Про сонечко завжди говорив увесь ліс, що воно найдобріше,— недарма його сонечком звуть. Але воно розсердилось і накинулося враз на зелених комашок.
— Ах, ви, безсовісні!—закричало воно. Та чим же йому було воювати?
Воно розкрило рота і, не довго думаючи, ковтнуло зелену комашку.
Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.
— Ох, їх багато, їх так багато! — тремтіла осика.— Хіба ти подужаєш їх усіх! У тебе живіт заболить.
— Пташки, пташки! — закричало сонечко.— Поможіть мені з’їсти цих злодюжок, а то загине зелена осика.
Але пташки на мить зупинилися і похитали дзьобиками.
— Що ти, що ти! Вони ж такі дрібні, що їх і клюнути не можна.
Повз осику стрибала руденька білочка.
— Білочко, білочко! — закричало сонечко.— Поможи мені з’їсти цих поганок.
— Що ти, що ти! Я їм горішки й шишки, хіба я можу їсти таку гидоту? — покрутила білочка хвостиком і пострибала далі.
— Ніхто не хоче мені допомогти,— в розпачі зітхнуло сонечко.— Он повзе страшна жужелиця, вона полює на комашню, може, її попросити?
Страшна металева жужелиця вилазила з-під коріння осики.
— Жужелице! — закричало сонечко. — Будь ласка, пробачте, у мене до вас прохання. Чи не можете ви на закуску поласувати оцими зеленими розбишаками?
Але жужелиця, яку саму в лісі звали розбійником, подумала, що це натяк на неї, розсердилася і сказала, єхидно засичавши:
— Вони ласують листям, а я — корінням. У них смак непоганий, але мені нема ніякої рації снідати ними, краще я поснідаю чимсь більшим, наприклад... тобою,— і кинулася до сонечка.
— Тікай! — затремтіла осика всіма гілками й листочками.
— Я лечу на той берег покликати своїх родичів,— гукнуло сонечко.— Не бійся, ми врятуємо тебе!
Пташки хоч і відмовили сонечку, проте чули його розмову з жужелицею й обурилися на неї.
— Ах ти, жужелице вредна! — крикнула найсміливіша з них і, підлетівши до неї, дзьобнула в спину.
Жужелиця враз обдала їх гидким повітрям, а сама вмить врилася в землю і, наче кріт, швидко полізла по своїх темних ходах.
— Ах! Ах! — могла тільки зітхати осика. Стільки неприємностей через неї!
Та вона ще не знала, що трапилося по дорозі з сонечком.
Перед сонечком був чималий шлях. Ціла піщана пустиня простяглася до річки. Правда, та дівчинка, що розбуркала сонечко, вранці пробігла її за дві хвилинки і звала її пляжем, а не пустинею, але сонечку вона здавалася безмежною, з цілими кучугурами піску, йти по ній не можна було, бо піщинки оддавили б сонечку тоненькі лапки. А сонечко було молоде, і крильця у нього швидко заморилися літати. Краще б йому було бігти лапками. Та по піщинках було йому так важко йти, як нам по камінню. Піщинки були для нього немов кругле велике, кольористе каміння: блідо-рожеве, блідо-жовте, блідо-зелене — різне-різне.
«Але я однаково мушу дістатися того берега,— думало вперто сонечко,— там на ялині живе багато моїх братиків, я їх усіх покличу рятувати любу осику».
Маленький вітрець здавався ураганом, бо піднімав пісок вище від сонечка. Сонечко вже ледве рухало крильцями і ніжками.
Ох! Нарешті зелена галявина! Тут вогка земля, трава і сонячні кульбабки. Тут сонечко перепочине. Воно сіло спокійно на кульбабку, яка дуже нагадувала далекого родича на небі.
Сонечко дивилося на галявинку. А це була жаб’яча галявинка, бо по ній туди й сюди стрибали жабенята, такі завбільшки, як пальчик дівчинки. Та, звичайно, сонечку вони здалися велетнями.
Обережно, щоб не потурбувати цих велетнів, сонечко рушило далі. Але тільки воно злетіло з кульбабки, якийсь велетень викинув довгий, роздвоєний на кінці язичок, і один кінець його схопив сонечко.
Сонечко опинилося в роті у жабенятка, щелепи притисли йому ніжку. Сонечко так злякалося, що аж піт виступив. А жабеня враз як сказилося. Воно розкрило рота і скакало, немов опечене. Здавалося, його чотири лапки повідскакують на чотири боки. Але сонечко вирішило краще само вискочити і десь заховатися від цих скакунів. Воно ж не знало, що його піт і кров справді опекли жабенятко, що жабенятко вже ніколи в світі не хапатиме сонечок.
Та сонечко було таке перелякане, що вже не оглядалося назад, а дивилося вперед, шукаючи порятунку.
Якась блискуча хатинка лежала на березі. Ніби напівкруглу коробочку хтось трошечки відкрив. Сонечко, не довго думаючи, кинулось туди, та раптом кришечка закрилася — і сонечко опинилося в чомусь темному, мокрому і слизькому.
— Ай! Ай! Ай! — задзвеніло сонечко, притулилося до щілинки і з жахом помітило, що у коробочки і знизу, і згори дрібні-дрібні зубчики. І раптом коробочка заворушилася, і сонечко відчуло, що воно пливе, пливе разом з коробочкою, і навколо синя-синя вода, а більше нічого не видно. Течія занесла його в незрозумілому кораблику на зелене широке латаття. Сонечко притулилося до щілинки між зубчиками і побачило зелене широке, м’ясисте листя, а поряд — велика біла чудова квітка з жовтими вусиками, і якісь-то комарики бігають просто по воді.
— Що буде? Що буде? — з жахом подумало сонечко.— І осика загине, і я загину!
Якийсь плескіт хвиль, щось велике наближається до них .. Щось тягне за стовбур рослинку, на якій сонечко в своєму кораблику. То підплив човник з дівчинкою та її татом.
— Тату, дай мені білу лілею! — сказала дівчинка.— Диви, диви, ракушка. Давай одкриємо її!
Тато відкрив ракушку, і дівчинка побачила: мокре маленьке сонечко сидить у кутку.
Соня! Соня! Бідна моя соня! її защемила ракушка.
Дівчинка взяла сонечко в теплі руки, виставила на сонце, і сонечко відразу побачило синє-синє небо, потім синю-синю річку, ніби туди неба налилося, потім — ліс, куди треба поспішати, а найкраще — любу дівчинку, яка збудила сонечко вранці.
— Сонечко, сонечко. Полети на небо!— заспівала дівчинка.
І сонечко полетіло, тільки не на небо, бо до свого далекого родича надто далеко летіти, а в ліс, по той бік річки, де на ялині живе багато таких сонечок, як і воно.
Воно швидко побачило ту ялину.
Найстарше сонечко, яке жило вже два роки в цьому лісі, показало дорогу навпростець, і вони всі швидко долетіли до осики.
Противна зелена тля не чекала такого війська, яке враз накинулося на неї. А наше сонечко так зголодніло, що з’їло більше за всіх.
— Ми тут житимемо,— сказало найстарше сонечко,— поки не поїмо всіх.
І осика так розчулилася, що аж затремтіла. Та вона, правда, завжди тремтіла.

За матеріалами: Оксана Іваненко. "Казки". Художник Василь Євдокименко. Київ, державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1964, стор. 47 - 52.
* * *
Оксана Іваненко
СОНЕЧКО
(скорочено)
Усе почалося із самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:
- Сонечко, сонечко!
Визирни в віконечко!
Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечко, що на небі. Та однаково вже був ранок, і треба було прокидатись. От сонечко й вилізло із своєї квартири, з – під гілки осики. Розплющило свої очі й почало оглядатись.
Відразу воно подивилось на те сонечко, яке сміялося й світило з неба. Потім воно подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лопотіли з вітром. А коли сонечко глянуло на рідну осику, воно затремтіло. Гілку, під якою спало сонечко, було не впізнати.
- Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? – спитало сонечко в осики.
- Хіба це я вирішила? – затремтіла осика. – Я тепер загину, зовсім загину.
- Чому загинеш? – перелякалося сонечко.
- За мою гостинність, - продовжувала осика. – Восени я всім давала притулок: і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. І я нічого не можу зробити.
Сонечко й справді побачило, що дрібна-дрібна зелена тля лазить по листі доброї осики й безсоромно їсть його.
Сонечко розсердилось і накинулось враз на зелену тлю. Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.
- Ох, їх багато! - тремтіла осика. – Хіба ти подужаєш їх усіх?
- Я лечу покликати своїх родичів! – гукнуло сонечко. – Не бійся ми врятуємо тебе!
Скоро до осики прилетіли всі родичі сонечка і накинулись на зелену тлю.
- Ми тут житимемо, поки не поїмо всіх комах, - сказало найстарше сонечко.
І осика так зраділа, що аж затремтіла. Та вона, правда, завжди тремтіла.
Джерело: http://loippo.lviv.ua/
|